Дивовижна краса світу яка мене оточує , є найголовнішою окрасою мого життя , саме вона дає мені сили , терпіння та добра . Коли подивлюсь я на те жовте поле , на ті різнобарвні квіти , на душі стає спокійніше , що я живу саме в таких чудових краях . Кожна людина може відкрити ці краї для себе по - різному , одна - як ніби-то для неї ця краса є казкою , а інша - як любов до дивовижних своїх країв . Але в будь-якому випадку ми повинні гордитися красою нашого краю !
<span>Тут були у мисці сливи.</span>
<span>Де ви їх поділи?</span>
<span>А ми з татком, - каже хлопчик, -</span>
<span>Ввечері поїли.</span>
<span>А три кісточки лишили</span>
<span>Ви кому? Для мами?</span>
<span>Я лишив, бо татко сливи</span>
<span>Ковтав з кісточками.</span>
Усна народна творчість - це найдавніший різновид словесної творчості
людини. Виникла вона ще багато століть тому, коли писемності не було і
люди не знали, що таке літери. Як же виникали такі твори? Одна людина
складе, скажімо, казку, перекаже її іншим, а ті ще комусь, і так твір
передається від людини до людини, з однієї місцевості в іншу. Передаючи з
уст в уста казку, пісню, прислів'я, приказку чи загадку, люди могли
змінювати її, додавати щось своє. Таким чином, один і той же твір у
різних областях міг мати деякі відмінності. Якщо літературний твір пише
якась одна людина, або декілька людей, то народна пісня чи приказка
з'являється у результаті спілкування багатьох людей, і вже неможливо
встановити, хто її вигадав першим. Багато народу бере участь у її
створенні, саме тому твори, що з'явились і довгий час не були записані
на папері, мають назву народних творів. Інша назва усної народної
творчості - фольклор. Це слово у перекладі з англійської мови означає
"народна мудрість". Двісті-триста років тому з'явились такі люди, які
цікавились цією творчістю та почали її записувати на папір. То були
письменники, вчені або просто грамотні та освічені люди. Завдяки цим
людям, які витрачали свій час та докладали зусилля, ми можемо прочитати
такі твори просто в книжці, нам не треба шукати тих, хто знає багато
прислів'їв або казок, щоб познайомитись з народною творчістю.
У повсякденному житті кожен з нас використовує фольклор, не
помічаючи цього. Спочатку мама співає нам колискові пісеньки, потім у
дитячому садочку ми вивчаємо загадки. А от в школі ми знайомимося з
рештою видів народної творчості. Спочатку вивчаємо казки, приказки та
прислів'я, потім коломийки, пісні, думи.
Приказки та прислів'я несуть в собі те, що називають народною
мудрістю. Коли я не хочу робити домашнє завдання, то тато каже: "Не
побігаєш - не пообідаєш". І я розумію, що він має на увазі не те, що
той, хто не бігає, залишається без обіду, а те, що я не отримаю гарну
оцінку, якщо не виконаю домашні вправи. Приказки та прислів'я охоплюють
різні теми, а саме: різні людські недоліки, сімейно-побутові стосунки,
здоров'я, праця, сміливість та відвага, бідність та багатство, щастя і
горе та багато інших.
Твори усної народної творчості завжди відрізняються тим, що
легко читаються, легко запам'ятовуються, невеличкі за розміром. Це
цілком зрозуміло, тому що вони ніде не записувались, а запам'ятати
довгий та важкий твір неможливо.
Зараз вважають, що фольклор з'явився набагато раніше, ніж інші
твори, і я цілком згоден з цим, тому що існував він вже тоді, коли люди
і не уявляли, що існують літери.
Повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» створена на глибокій народній основі, та й сам характер цього твору пов'язаний з рідною українською природою, з казкою та піснею. У повісті письменник дуже цікаво та яскраво розповів про часи свого дитинства, відобразив взаємини з однолітками і стосунки з дорослими.Не кожному з нас буде що розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас буде таке цікаве та наповнене життя, як у М. Стельмаха. Та кожен з нас повинен прагнути до того, щоб зробити своє життя не менш цікавим і яскравим, ніж у автора повісті, оповідь у якій ведеться від імені головного героя твору – хлопчика на ім’я Михайлик. Вже з перших рядків зрозуміло, що Михайлик – це сам Михайло Панасович Стельмах у дитинстві. Дитячі роки письменника припали на важкі двадцяті роки минулого століття, роки, коли відбувалося важке становлення нової радянської держави, роки, які супроводжувалися холодом, голодом і злиднями.Михайлик дуже цікаво розповідає про своє життя серед близьких та рідних йомулюдей, про своє ставлення до всього, що відбувається навколо нього, про своє ставлення до подій, свідком чи учасникяких йому самому доводиться бути. М. Стельмах розкриває образ Михайлика різноманітними засобами.Письменник використовує розповіді інших героїв повісті – розповіді про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, бабусі, дідуся, дядька Себастьяна тощо, а також такий цікавий прийом, як самохарактеристика. Хлопчик дуже любить легенди та казки, які розповідають йому бабуся та дідусь Дем’ян. Мабуть, завдяки цьому світ навколо хлопчика іноді здається йому якоюсь чарівною казкою. Казковими Михайлику ввижаються дятел на старій груші і перепілка в житі, запах різних трав у лісі та аромат жита у полі, зорі у високому небі та домашні тварини на подвір’ї. Все це хлопець любить и розуміє, як ніхто інший. Михайлик тонко відчуває красу природи, оберігає її і шанує.<span>З великою любов’ю та пошаною хлопчик описує людей, які виховали в ньому любов до книги, праці, краси й добра в житті. Це і матір з батьком, і дядько Себастьян, а особливо – дідусь Дем’ян з бабусею, спогадам про яких присвячена не одна сторінка повісті. На все життя запала в душу хлопцеві картина розставання з бабусею, яка не надовго пережила дідуся, картина її останньої вечері зі своєю родиною: «При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. I хоча її думи i очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже i мастила, i прибирала сьогодні в хаті, i нічого, крім душі, не боліло в неї». І вже тоді, навіть не усвідомлюючи цього, маленький Михайлик зрозумів, що «напевне, біль душі – найстрашніший біль» у житті людини»</span>